Іванна Онуфрійчук нині мешкає у Швейцарії разом зі своїм чоловіком, казахським бізнесменом Алмазом. Там вона створила благодійний фонд IvAlive, який опікується українськими дітьми та жінками, що виїхали з України через війну, створює навколо себе маленьку Україну та готується стати мамою.
В ексклюзивному інтерв’ю для Viva.ua Іванна Онуфрійчук чесно розповіла про те, що передувало рішенню завагітніти, як вона впоралася зі страхами та навіюваннями, а також про зв'язок з дитиною та цінності, які прагне їй передати.
— Дозвольте вас привітати з вашим чудовим станом. Ви виглядаєте дуже щасливою. Проте тривалий час не наважувалися вагітніти. Чому?
Спочатку я чекала, коли зустріну того самого чоловіка, якого бачитиму батьком своїх дітей.
— І от ви його зустріли.
Так. Але мені завжди було важливо, аби мій малюк народився в офіційному шлюбі. Для мене це про відповідальність та серйозність. Тому ще на початку романтичних стосунків, коли коханий говорив про бажання мати дітей, ми проговорили ці моменти. Лише після того, як ми зареєстрували шлюб в Києві у 2021 році й офіційно стали сімʼєю, ми почали планувати вагітність. Але потрібно було ще підготуватися, це зайняло трохи часу.
— Зараз, коли це вже сталося, які почуття переважають. Що ви відчуваєте?
Ми з чоловіком неймовірно щасливі, адже це була наша мрія — стати батьками. І вже зараз, хоч дитинка ще не народилася, я відчуваю тісний зв'язок з нею.
Навіть до того, як малеча почала рухатись, я розмовляла з нею, свідомо налагоджувала зв'язок. Коханий теж розмовляє з малюком. На початку вагітності я розповідала і пояснювала йому, як важливо, щоб дитина знала не лише голос мами, а й батька. Так вона одразу після народження зможе його впізнати.
Я часто уявляю себе мамою, уявляю нашу дитину: як вона зʼявиться, якою буде, на кого буде схожа, як ми будемо з нею спілкуватись. І це ще більш посилює наш зв'язок.
Саме ці відчуття і цей зв'язок породили в мені зовсім інше ставлення до материнства. Воно дуже особисте, в ньому немає місця тому, що мені нав'язували інші — усім цим упередженням, страхам та установкам.
— Страхів і навіювань було багато?
Так. Навколо мене багато людей і всі розповідають різні історії, діляться своїм досвідом, у тому числі негативним. Чужі страхи посилювали мої власні, тож спочатку було непросто. А у мене ще й мама забобонна (сміється). Все це впливає на психіку.
Я, наприклад, дуже хвилювалась, чому не поправляюсь. У мене почав рости живіт лише на 5 місяці. Я знаю, що вагітні мають набрати певну кількість кілограмів у той чи інший місяць, стаю на ваги — а там ніяких змін. Звісно, що я почала переживати: «Може, зі мною щось не так? Може, малюк неправильно розвивається? Чи не розвивається взагалі?».
— Як ви впорались? Що і хто допомагав вам це все подолати?
Завдяки дитині, з початком вагітності я навчилася ще більше працювати зі своїм мисленням та прислухатися до себе. Тому можу сказати, що вдалося впоратися самостійно. Я намагалася берегти себе від чужих установок, страхів та прогнозів. Мені дуже хотілося прожити особистий досвід, зосереджуватись на тому, що і як відчуваю та проживаю саме я. Я налаштовувала себе, що все буде добре — так, як я вирішу, а якщо буду керуватися страхами інших людей, то це буде зовсім інша історія.
Взагалі, я зі студентських років займаюсь самопізнанням, люблю саморефлексії — аналізувати свої думки, вчинки, переконання. Ця навичка допомоглала усвідомити, що ми завжди постаємо перед вибором, як ставитися до того, що відбувається у нашому житті. Скажімо, або ти обираєш все, до чого звикла – подорожувати, мати насичені будні, пити вино та розважатися, або, плануючи дитину, вирішуєш перелаштовуватись, відповідально готуватися, змінити пріоритети, аби подарувати цьому світу ще одне життя. Я свідомо обрала розуміння, що моє життя не буде інакшим, з появою дитини воно навпаки стане набагато кращим, ніж було до цього. Цей вибір — те, що допомогло впоратись мені.
Також допомогла підготовка до вагітності. Взагалі, моєю найбажанішою роллю завжди була роль мами, попри те, що я будувала кар'єру і була зосереджена на ній. Тому я багато читала про материнство задовго до того, як вирішила завагітніти. Здобуті знання виявилися корисними та стали в нагоді, як і досвід тітки та хресної, якого в мене чимало.
— Ви дуже відповідально поставилися до планування вагітності.
Напевно, це тому, що я дуже прагматична і раціональна людина. Мені потрібно все обдумати, зважити, проаналізувати. Це і спонукало вибрати свідомий підхід, зокрема щодо здоров'я.
Ми з чоловіком усвідомлювали, що нам не по 20 років, тож треба перевірити стан репродуктивного здоров'я, бо воно не може бути завжди супер якісним і чекати, поки ми надумаємо завагітніти. На етапі обстежень стало зрозуміло, що його потрібно поліпшувати. Тож ми приймали спеціальні вітаміни і відмовилися від шкідливих звичок.
— А як змінилося ваше життя під час вагітності?
Спочатку мені здавалося, що воно більше не буде таким, як колись. Що старе життя закінчилося. Про це теж говорили люди довкола — було багато страшилок. Я навіть думала, що повинна якось спеціально попрощатися з цим старим життям. Але ні. Цей життєвий етап не поставив мене на паузу, життя не закінчилось.
На щастя, перебіг моєї вагітності дозволяє мені продовжувати жити активно і займатися тим, що я люблю. Тому не змінилося майже нічого, окрім того, що тепер на всіх зустрічах та заходах ми з малечею вдвох. І що тепер діти, які є підопічними фонду, біжать не просто обійматися зі мною, а ще й погладити животик та запитати, а хто ж там живе і коли зʼявиться на світ.
Чесно кажучи, я і хотіла б інколи поставити щось на паузу, але у мене немає такої можливості — багато людей навколо, багато роботи, обов'язків та відповідальності. Максимум, що я можу — полежати вдома один-два дні.
Але попри всю цю активність я розумію, наскільки мій стан унікальний і що він ніколи не повториться. Адже кожна дитина приходить по-різному і дає різний досвід. Тож зараз я стараюся насолоджуватися не лише своєю діяльністю, а й, особливо, кожною миттю вагітності – розмовляти з малям, коли наодинці, гладити животик, думати про те, як йому, робити щось, що подарує нам позитивні емоції.
— Ви вже думали, як будете виховувати малюка? Які цінності закладатимете?
Що ближче ми наближаємося до моменту народження немовля, то більше я про це думаю. Для мене дуже важливо, аби моя дитина, де б вона не народилася і де б не росла, знала і пам'ятала, яке в неї коріння і хто її предки.
Я прагну сформувати у ній відчуття, що вона українка чи українець, хочу, щоб вона про це завжди пам'ятала і розуміла, що Україна там, де вона, де ми, де наша родина.
Звісно, у нас інтернаціональна сім'я — у мене чоловік з Казахстану, я з України, і я розумію, що дитина буде міжнаціональна і міжкультурна. Я поважаю свого чоловіка і його походження, тому, думаю, що дитина буде пізнавати мови, традиції, спосіб життя і релігії обох батьків, любити й поважати обидві культури. Але особисто для мене важливо прищепити їй цінність саме українського коріння, щоб вона знала мову, історію, культуру — все те, що знаю я. І щоб могла нести це у світ після мене.
— Це завжди було для вас важливим?
Так, бо це моє виховання, це мені прищепили мої батьки. Але з початком війни, відтоді, коли все українське намагаються знищити, у мене це бажання дуже загострилося. Мені ще більше хочеться прищепити дитині всі ті цінності, які прищепили мені.
— Як ви будете цього досягати?
Зараз тут, на чужій території, я намагаюся створити навколо себе маленьку Україну. Роблю це і для себе, і для близьких, і для тих українських дітей та дорослих, які мене оточують. Це наші благодійні заходи та свята, на яких ми підтримуємо та поширюємо українські традиції і культуру, дитячий та дорослий хори, і в цілому – наша єдність з українцями в усьому.
Коли з'явиться дитина, вона буде завжди зі мною, у цьому оточенні, в цій маленькій Україні тут. А ще є мої рідні, мама, бабуся, сестри, які продовжують нести наші традиції, розмовляти рідною мовою. Тож я сподіваюся, що малюк буде зростати в українському оточенні й це вплине на його сприйняття і формування.
— Але при цьому є культура вашого чоловіка та культура країни, де ви перебуваєте. Це задача з зірочкою — все гармонійно поєднати.
Так, це правда. Але, думаю, тут допоможуть все організувати старання мого чоловіка та свекрухи. Мама коханого вже дає зрозуміти, що хоче допомагати нам, брати участь у вихованні, і не приймає няньок чи домогосподарок. Тож малюк буде розвиватися в цікавих умовах.
— Які ще цінності ви хотіли б прищепити вашій дитині?
Я мрію навчити свою дитину любити світ і життя та вміти знаходити позитив, що б не відбувалося навколо, яким складним би не був цей світ. Тоді моя дитина буде по-справжньому щасливою, незважаючи ні на що. Світ змінюється дуже швидко, часто не в кращий бік, і ми не на все можемо вплинути. Але ми маємо змогу вплинути на своє ставлення та сприйняття і знайти нові ракурси.
Також хочу прищепити їй відчуття власної цінності та поваги до інших. Щоб дитина розуміла, що всі люди різні, але водночас рівні. Що кожен приходить у цей світ з певним талантом. І треба, щоб в цей талант хтось повірив, допоміг його розкрити та реалізувати, як ми це намагаємось робити з українськими дітьми, які зараз поруч з нами.
Звичайно, для мене важливо розкрити талант і у своїй дитині. Бо одна з важливих запорук щастя – робити те, що ти любиш і вмієш. А це і є реалізація таланту.
Зараз я часто уявляю, що моя дитина буде в оточенні дітей, і мені важливо, щоб вона переймала від них досвід щирості, простоти та хотіла розвиватися поруч з ними і вміла підтримувати інших.
— Як ваше оточення відреагувало на вашу вагітність? Ви повідомляли про це в особливий спосіб?
Нам не довелося нікому нічого повідомляти, всі й так все зрозуміли – особливо найближчі, адже вони знали, що ми в процесі планування. Наприклад, моя мама відчула і побачила в мені якісь зміни ще на початку вагітності, коли я сама їх не бачила. Наші рідні, коли все побачили, раділи разом з нами і бажали легкої вагітності.
Що стосується іншого оточення, то тут теж все відкрилося саме по собі – дуже плавно і гармонійно. Я постійно в офісі, завжди серед людей. Зараз ми плануємо відкрити центр розвитку дитячих талантів, але поки ми шукаємо приміщення і хороші умови для нього, то таким центром став мій офіс. У нас декілька разів на тиждень дитячий і дорослий хори, курси з французької мови для жінок, нещодавно почалися заняття з логоритміки для маленьких дітей. У таких умовах щось довго приховувати неможливо та й нема сенсу. Тож я вже звикла, що всі все знають і бачать. Дітки щоразу мене обіймають, гладять животик і кажуть: «Іванночка, пані Іванночка».
— Буває, що вагітним не подобається, коли доторкаються до животика. А ви добре до цього ставитеся?
Нормально, особливо, коли це дітки. Мабуть, тому що я люблю всіх дітей. І для мене це ще додаткове тепло і позитив, а також спілкування для дитини.
— А ви вже думали, скільки хочете дітей у родині?
Для мене ідеально — троє. Я виросла у великій сім'ї й звикла до цього гамору, купи людей, коли всі збираються разом. А чоловік зазначив, що двох, мабуть, було би достатньо. І тоді я сказала: «Якщо ти хочеш тільки двох, то третю дитинку ми можемо усиновити чи удочерити».
Я давно думала про те, що окрім своїх дітей, хотіла би взяти дитину, в якої немає батьків. Зважаючи на мій досвід у благодійності, я бачила багато таких діток і знаю, як сильно вони потребують любові та опіки. Можливо, так і буде. Звісно, все залежить від здоров'я та наших можливостей, але я буду неймовірно щасливою, якщо у майбутньому нам це вдасться.
— Вам з чоловіком завжди вдається легко знайти спільну мову?
Насправді не завжди. На початку наших стосунків було дуже непросто. У мене чоловік емоційний, рішучий, активний. І хоч він давно в Європі й вважає себе європейцем, його східний менталітет проявляється. Перший час він мене дуже ревнував, йому було важко прийняти та зрозуміти, який стиль життя у людей з медіапростору та шоубізнесу.
Мені було важливо донести чоловікові, що треба перелаштовуватись, якщо ми хочемо побудувати здорові та якісні стосунки, а не такі, де над головою літає посуд чи домашні меблі. Сказала, що просто любити одне одного недостатньо, щасливу сімʼю потрібно щодня вибудовувати. Що ми маємо визначитися: або ми працюємо над цими стосунками, або нічого хорошого у нас не вийде. Він погодився і ми почали працювати з сімейним психологом, вчитися переналаштовуватися і домовлятися.
Ще з початку наших стосунків я вирішила домовлятися абсолютно про все. Скажімо: «Ти не будеш проти, якщо дітки у нас будуть православними та хрещеними? Ти не проти, якщо ми будемо вчити дитину спілкуватися українською мовою з моїми рідними, навіть якщо ти будеш поряд?». І це працює – ми все проговорюємо, щоб не виникало зайвих непорозумінь.
Також ми встановили сімейні традиції й правила. Це теж допомагає вибудовувати такі стосунки, де ви будете чути одне одного і де обом буде комфортно.
— Зараз обходиться без суперечок?
Їх менше, аніж було на початку, але вони є, бо є нові обставини, в яких ми буваємо вперше. Наприклад, прийшов час до вибору імені. Я запропонувала те, що подобається мені, а чоловік став наполягати, що його дитина повинна мати ім’я, яке починається на літеру «А», бо так заведено у них в родині. А я кажу йому, що це ж і моя дитина! Але знову ж таки, можна довго сперечатися, а можна знайти спосіб домовитись. Я вирішила поступитися коханому, лиш зазначила, що імʼя повинно мати позитивне значення. Тож зараз ми проводимо години в Інтернеті в пошуках ідеального імені.
— А як ваші стосунки змінила вагітність?
Я ще раз пересвідчилася в тому, що зустріла чоловіка, про якого мріяла багато років — дуже турботливого і надійного. Вагітність справді вплинула на наші стосунки, коханий почав дуже обережно ставитися до мене, іноді аж занадто (сміється).
Я зі свого боку стараюся робити все, щоб чоловік був у нашому з дитиною потоці. Скажімо, я часто розповідаю Алмазу про те, що відчуваю, що відбувається у нас з малюком, пояснюю, як важливо розмовляти з ним.
Ми багато говоримо про те, як будемо виховувати дитину, плануємо та мріємо разом. Що більше ми про це спілкуємося, то більше я відчуваю його прив'язаність і турботу.
Наприклад, коли він летить у відрядження, то просить знайомих і родичів бути поряд зі мною, щоб я не сідала за кермо, не перевтомлювалась. Може вранці принести водички, аби я не вставала, а коли живіт став великим, почав допомагати взуватися. Коли він на відстані, то просить піднести телефон до животика, щоб щось сказати малюку і підтримувати зв’язок з ним крізь кілометри.
— Чи є у вас переживання щодо пологів?
Трохи є, адже для мене це вперше, але мене заспокоїли місцеві лікарі. Тут настільки все облаштовано та продумано, що я відчуваю себе спокійно. Можна вибрати, як народжувати: хочеш — у ванній, якщо немає протипоказань, хочеш — з рідними. Вони залучають інших лікарів. Наприклад, остеопатів та фізіотерапевтів, які не лише супроводжують під час пологів, а й допомагають після, впродовж перших трьох місяців, аби жінка могла гармонійно відновитися. Сама атмосфера тут налаштовує на спокійний настрій.
Єдине, я досі чомусь боюся не встигнути все, що треба. Переживаю, щоб пологи не сталися раніше, ніж заплановано. Але буде так, як має бути. Головне для мене зараз – це здорова я, здорова дитина та її поява на світ. Ми неймовірно сильно чекаємо нашої зустрічі.
— Я гадаю, все буде добре. І щиро вам цього бажаю.
Дякую.
Фото: Ярослав Мончак
